Твір Гуманістичний смисл повісті Василя Бикова «Альпійська балада»

 

Центральна тема творчості білоруського письменника Василя Бикова — зображення жорстокої правди Великої Вітчизняної Війни. Дія його творів відбувається, як правило, у період гітлерівської окупації в Білорусі. Але є одна повість, яка присвячена подіям за межами авторської батьківщини, — це «Альпійська балада» (1963). І справа не лише в місцевості (італійські Альпи, фашистський концтабір в Італії), а й у тому, що за тональністю це незвичайний для Бикова твір.

Ця повість — романтична, її емоційна піднесеність відчувається вже в самій назві — балада. Простий білоруський тракторист Іван Терешка й італійська студентка, дочка заможних батьків, антифашистка Джулія були закинуті долею в одне місце — на завод в Італії, де працювали смертники — полонені, антифашисту, воїни опору. Жага свободи навіть в цьому страшному місці не покидала Івана та його товаришів: вони підготували вибух, який зруйнував частину огорожі заводу, і частині в’язнів вдалося втекти. Тікає й Іван. Як же він розлютився, коли почув, що хтось продирається крізь кущі й тихо кричить: «Русо!» Юнак уже втретє намагався втекти і знав, що в такій ситуації краще були самому. І ще більше розгнівався. Іван, коли побачив, що за цим біжить дівчина в такій же арештантському одязі, як і він.

 

Однак Іван не може відштовхнути слабкого в скрутну хвилину. Він біжить по гострому камінню, лізе на круті гори та подає таки руку дівчині. І вони починають небезпечний, важкий, за межею людських сил шлях до свободи. «Іван дедалі вище ліз на гору, зрідка зупиняючись, щоб почекати дівчину, яка з останніх сил уперто йшла за ним. Прокляті гори! Іван був вдячний їм за недоступність для німецьких мотоциклістів, але вже починав і ненавидіти їх за те, що вони так безжально забирали сили». І Спочатку молоді люди були просто товаришами за нещастям, яких воля до життя на свободі вела до Трієста — партизанського міста. Згодом сили залишили Джулію, і вона сіла на камінь і відмовилася йти далі. Іван розлютився, махнув рукою і швидко І пішов стежкою. «Сам він стерпить, перейде хребет, щоб навіть довелося повзти по І пояс в снігу ... Навіщо опікуратись тим дівчиськом? Хто вона йому?» Але ноги самі І] призупинили крок. Іван повернувся, посадив Джулію собі за спину і поніс угору.

Досягнувши, здавалося б, безпечного місця, змучені втікачі, зачаровані суворою р| красою гір, раптом відчувають якесь душевне тепло. Несподівано для самих героїв у Зі їхніх серцях зароджується чисте трепетне кохання. За перевалом вони потрапили на гірські луки, у тепло і красу, пору цвітіння маків. І такий же спокій, блаженство, безмірна ніжність наповнювали душі закоханих. Це були найщасливіші миті їхнього життя. Далеко за перевал відступили війна, гестапівці, вовкодави, голод, спрага. Були тільки Він і Вона. «Лежачи на’траві, Іван гладив і гладив ії вузьку, нагріту сонцем спину, дівчина, притулившись до його грудей, терлася гарячої щокою про його розсічений осколком плече... Вона щось шепотіла незрозуміле, але Іван розумів усе».

Та смерть була поруч. Божевільний німець-в’язень привів за собою есесівців. Відступати, тікати вже було нікуди — перед ними була прірва, на дні якої білів сніг. Іван штовхнув туди Джулію: «Стрибай на сніг», — а сам зустрів смерть. Здавалося б, війна і кохання — речі несумісні. Але якщо навіть війна не могла спалити в людських душах високі чисті почуття, то життя непереможне. Іван загинув, але Джулії вдалося врятуватися, у неї народився син Джованні. Життя триває.